Візитівка вчителя
У дитинстві в родинній книжковій шафі я знайшла старі українські книжки та журнали. Серед них були видання 1938–1939 років із потрісканими від часу палітурками. Гортаючи їх, я відкривала світ, якого не було в моїх шкільних підручниках. Особливо запали в душу рядки:
У цих словах було щось настільки рідне й світле, що відстань у десятиліття раптом зникла. Я відчула близькість людей, які задовго до мого народження любили цю землю, говорили її мовою й берегли найдорожче для своїх дітей та онуків.
Водночас на моєму столі лежав шкільний підручник із віршами, що оспівували радянські ідеали. Як же відрізнялися від них прочитані рядки, у яких віра в Бога й любов до рідної мови були нероздільними! Тоді я ще не все могла пояснити, але відчувала тиху радість і бажання поділитися тим світлом з іншими.
Минали роки. Я стала вчителькою. Уже 19 років працюю в школі і щодня переконуюся, що обрала свою справу не випадково.
Для мене освіта й культура — це внутрішня опора людини, основа її цінностей, сили духу та гідності. Тому, навчаючи дітей читати, мислити й висловлювати власні думки, допомагаю їм пізнавати своє коріння, відчувати красу українського слова, розуміти історію через людські долі.
Прагну, щоб моїм учням не доводилося шукати своє лише на забутих сторінках. Щоб вони змалку могли вільно пізнавати й любити те, що єднає нас із попередніми поколіннями. Щоб зростали чуйними до інших і мали сміливість залишатися собою.
Коментарі
Дописати коментар